Мистецтво та винаходи Анжеліки Рудницької

Добавлено: 2010-05-07 16:53:20

Мистецтво Анжеліки Рудницької - це водночас максимальне і лаконічне узагальнення найважливішого, найглобальнішого,найпрадавнішого в оточуючому світі, перенесення втвори лише найхарактерніших, найспецифічніших, а відтак - найголовніших рис зображуваного світу.

Як результат виник певний символічний реалізм, де заради цілісного сприйняття предмету, його прасуті, упускаються певні несуттєві деталі, які перевантажують, утруднюють сприйняття образу. Вона вміє комбінацією лише кількох простих деталей (крапок, ліній, площин, а також кольором і фактурою) вичерпно відтворити не лише предмет- реальний чи частіше фантасмогоричний, містичний чи просто казковий, - а й яскраву емоцію, почуття, пов’язане з ним.

Але чи винахід бути чудовим і ємким митцем? Звичайно, ні. Є немало хороших митців, які так і не зробили своїх мистецьких винаходів. Так, справді, мало кому з митців, навіть найвидатніших, вдавалося робити мистецькі винаходи. Анжеліці Рудницькій пощастило. Вона, серед іншого, зробила річ, яка вже сьогодні з її авторських творів переселилася в декоративне і народне мистецтво, в твори послідовників - і тих, що визнають, що повторюють Рудницьку, і тих, що не визнають, що „сидять на голці” її ідей, - вона зробила відкриття, яке взяли на озброєння й інші художники. Йдеться про Дерева-Писанки, які Зоя Чегусова, президент Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА назвала
„неперевершеним авторським симбіозом”.

І оскільки ця розвідка присвячені саме деревам-писанкам, то про них переважно і йтиметься, хоча, безумовно, ми не можемо обминути й інші цикли („Праліс”, „Незриме коріння”, „Світ.Реконструкція”, „Радуйся!”, „Прамісто”, „Сонцестояння”, „Пролог” та інші заслуговують окремої розмови). Зображення робіт з інших циклів ви бачите в оформленні текстового матеріалу альбома, в той час, якЗбдерев-писанокта 2 близькі до них роботи (з циклу „Радуйся!” та „Яйце-Райце. Народження”) подано в окремій ілюстративній частині.
Своє мистецьке відкриття Анжеліка зробила просто і легко, ніби мимохідь. Багато хто, коли вперше бачить її дерева-писанки, навіть не розуміє, що цього ‘ феномену ніколи раніше не існувало в світі, а відтак і в Україні, бо впевнені, що (таке природне й органічне поєднання ледве не традиційне для українського етномистецтва. Ан-ні! Недаремно ж хтось із великих сказав, що поки талант витруджує, геній позичає у Бога. За визнанням самої Анжеліки, усі ідеї „їй на вушко шепче Бог”. Тож вона навіть не шукає, а просто комунікує між реальним і містичним.

Ось що говорять про творчість фахівці в галузі традиційного народного мистецтва. Чому саме в цій галузі, адже Анжеліка зовсім не традиційний і зовсім не народний в сталому розумінні слова художник? По-перше, тому, що йдеться про образи (дерево і писанка), які проросли і дозріли саме в українській етнічній культурі, по-друге, тому, що роботи зроблені в голковій техніці, яку, переважно, відносять до народного декоративного мистецтва, а це не завжди так (і творчість Анжеліки - безсумнівний доказ). У світі сьогодні немає інших відомих митців, які роблять сучасне мистецтво в цій техніці. Наша Анжеліка - єдина, а відтак і найкраща. Саме вона може стати орієнтиром і точкою відліку для інших.

Ось що пише заступник директора з наукової роботи Музею українського народного декоративного мистецтва, мистецтвознавець Людмила Білоус у статті „У «Саду чеснот» Анжеліки Рудницької”:
„Цикл «Сад чеснот» (Дерева-писанки) - один з найбільш виразних, глибоко символічних і декоративних циклів,створених художницею.

Саме Рудницькій спало на думку об’єднати воєдино два таких символічних поняття як яйце (початок життя) і дерево (незнищенність життя). АЬ ОVо - від яйця, спочатку. Різні народи світу шанували яйце і мали власну атрибутику цього пошанування. Яйце прикрашали в Давньому Єгипті, Греції, Римі, Стародавньому Китаї. З ним пов’язані давні легенди, міфи, вірування, звичаї, обряди. Та, мабуть, жоден з народів не доніс до сьогодення свої автохтонні графічні уявлення про життя так виразно, як український.
У вишитих композиціях циклу «Сад чеснот» дерево-писанка постає як прообраз Всесвіту. Розробка його внутрішнього поля включає рослинно-геометризовані мотиви, що зберігаються з давніх часів на писанках”.

У цьому контексті цікава думка Ераста Біняшевського, дослідника писанки, упорядника першого мистецького альбома „Українські писанки” (Київ, „Мистецтво”, 1968), який помер, так і не дочекавшись створення „дерева-писанки”.

Але сам він у своїй, вже згаданій книзі, хоч і не поєднав дерево з писанкою, але дуже наблизив їх одне до одного. Вчитайтеся, кілька десятиліть тому він ніби розмірковує про ще не створений мистецький винахід А.Рудницької: „Таємниця яйця - зародка життя, як і таємниця дерева, тисячоліттями викликала найрізноманітніші асоціації й була одним із найбільших див для стародавніх людей. Згодом і дерево, і яйце у слов’ян, а також у деяких інших народів стали символами весняного пробудження на Землі, символами перемоги життя над смерттю.”

Здається, він ось-ось скаже: дивно, що до цього часу, за тисячоліття паралельного існування цих близьких по духу образів, народ не додумався їх об’єднати, щоб витворити унікальне „писане дерево” чи „писанку-дерево”, щоб розсадити його по всьому світу, як символ українства, як символ України. Але легко говорити про Біном Ньютона чи про Теорему Ферма після того, як вони винайдені та доведені. Інша річ - винайти їх і довести. Для однієї тільки Теореми Ферма треба було понад 350 років, щоб пройти шлях від винаходу до доведення.

Тож і Ераст Біняшевський не міг сказати того, що я зараз договорюю за нього, коли А.Рудницька вже зробила свій винахід.

Українська культура на винахід цього потрійного (бо в ньому одночасно дерево і писанка, які не втратили свого первинного змісту та, власне, дерево-писанка) символа витратила тисячоліття.

Цей символ може стати для України таким же впізнаваним, таким же уособлюючим, таким же характерним, як тризуб, орнаментарна вишиванка, козацький чуб. Впевнений, що це обов’язково станеться і по всьому світу стоятимуть не лише пам’ятники Кобзареві, а й відтворені в об’ємі дерева-писанки (А.Рудницька зараз працює над таким проектом), що кожен у світі знатиме - ці дерева - своєрідні „посольства” України.

Близький погляд на значущість цього відкриття і у галериста, куратора виставок, дійсного члена Товариства «Інтелект нації» Тетяни Андрієнко („Анжеліка Рудницька і примхлива еволюція прадавніх форм”), яка на відміну від Людмили Білоус і Ераста Біняшевського займається не народним мистецтвом, а сучасним, модерним, хоча й декоративним мистецтвом:
„Цикл творів Анжеліки «Сад чеснот» вразив несподіваним поєднанням архетипів - дерева і писанки, що набув в уяві художниці несподіваного перетворення-сполуки - дерева-писанки.

Космологічні міфи, в яких головну роль відіграє яйце, розповсюджені в усіх куточках Землі і всі вони проголошують ідею походження Всесвіту з яйця. Яйце уособлює Сонце, життя, родючість, багатство, здоров’я, гармонію, відродження та воскресіння. Українська писанка - непересічне явище культури в усьому світі, символ, що поєднує минуле і сучасне, втілює і єднає ідею відновлення Природи-Життя і воскресіння Людини-Ідеї-Духу. Дерево життя - символ небесної осі, охорона і цілюща сила, скарбниця життя, сталість і рушійність, сила і слабкість, вершини і низини. Символ природи, яка езперервно відновлюється. І на завершення - прекрасна, витончена, гармонійна музика кольорів.
У творах Анжеліки не знайдеш прямого цитування архетипів, знаків чи символів, але саме дивлячись на її твори згадуєш, що за давніми віруваннями квіти - обличчя ненароджених дітей і символізують подих любові й ніжності, а ще мудрість, красу і елегантність, а колосся і зерно - уособлення святої їжі, символ урожаю; дубовий листок - знак сили і стійкості символізує могутність Богів природи і Божу справедливість. Такими незвичайними, знайомими і непередбачуваними, утаємниченими і дивовижними постають дерева-писанки і Анжеліки Рудницької, її «Сад чеснот».

Що для Анжеліки було первинним? Дерево чи яйце? Впевнений, що, І незважаючи на те, що візуально домінує писанка з її традиційними, а частіше дуже авторськими елементами, спочатку було все ж таки дерево. Нарочито-плоскі зображення дерева (на відміну від плоского зображення яйця, писанки, І яке не часто вживається в етнокультурі України чи й інших світів) характерні для І багатьох культур, у тому числі й для української. Вони часто використовуються в 9 народному живописі, в творчості відомих світових модерністів. З них починалася Рудницька-художник. До речі, саме цитований мною Е.Біняшевський, В замальовуючи писанки, ледве не вперше створив згармонізований плоский в образ писанки, який реально відрізнявся, приміром, від фотографій, що не давали правильного уявлення про об’ємний малюнок писанки.
Вже перший експозиційний цикл Анжеліки Рудницької „Незриме коріння”

являв собою своєрідну галерею плоских дерев. Які, щоправда, по формі та суті були далекі від майбутніх дерев-писанок. Вони теж були декоративно-символічні, але все ж це були ще дерева, а не дерева-метафори, у їхніх кронах розпускалися квіти, дихали пелюстки, і, навіть, дозрівали плоди. Там не було свастик, сварог, тризубів і різдвяних зірок. Творчість А.Рудницької здобувала глибинний метафоризм і архетипізм, стрімко перетворюючись у те, що згодом стане „деревом-писанкою”.

А ось ще одна дуже довга, але досить дотепна думка сучасного культуролога, етноскептика і відвертого постмодерніста Мирона Закревського (стаття „Нове покоління вибирає Рудницьку-2”, переклад з російської мій):
„Анжеліці вдалося перетворити народну вишивку в сучасне мистецтво. Роботи художниці увірвались у сучасне арт- середовище, відштовхуючись від багатовікової традиції народного мистецтва. її твори є абсолютно авторськими, абсолютно українськими і в той же час модерними й мультиетнічними. Роботи Рудницької унікальні тим, що архаїчні символи, до яких вже й поваги немає у нових поколінь, переплітаються з сучасним, зрозумілим молоді поглядом на світ і створюють справжній мистецький вибух, що вражає усіх - незалежно від віку та світоглядних позицій. (Це ж, але іншими словами говорить історик і політик Микола Томенко. „Сьогодні найважливіше осучаснити українську традицію, старовинні елементи, старі традиції поєднати із сучасністю, як в роботах Анжєліки Рудницької”).
її творчість для мене така ж дивна, як папуас у космосі. Спочатку цей папуас викликає чи не комічний подив: що це за диво? А потім, приглядаючись, помічаєш, що папуас не просто декорація ультра-сучасного космічного корабля, а він його штурман. Що кермування зорельотом - це його життя і він ідеально з ним справляється, незважаючи на розмальоване обличчя, дивні сережки, веселкове намисто, спідницю з гілля, голі груди та спис. Розумієш, що цей дивовижний герой (а у нас героїня), витворила інший український постмодернізм, просто перестрибнувши з одного бездоганно чистого часу, де домінували праслов’янські традиційні] образи, в інший бездоганно чистий час, де домінують виключно авторські, індивідуалістські підходи, не обтяжені соціальним тиском, і тому не І заплямувала себе компромісами перехідних часів - усіляких соціалістичних і капіталістичних псевдореалізмів. Архетипи, сакральні образи сприймаються просто, як нові дизайнерські арт-розробки, не викликаючи у нового покоління роздратування, яке викликає псевдофольк і усіляка інша шароварщина. І це’ дивовижно. Крайні точки часу в ній зійшлися.

А ще Анжеліка помітила, що дерево, яке у багатьох народів, в тому числі українців, символізує життя, рід, традицію, спадкоємність, по суті та формі щ схоже на яйце. В українській традиції є своєрідний „Ноєв ковчег”, унікальне першоджерело всього сущого - „яйце-райце”, з якого народжувалося все. В українській традиції є „писанки” - розмальовані спеціальними символами яйця, що стали атрибутом Пасхальних (Великодніх) свят, своєрідними символами оновлення і відродження життя, його порятунку від колишніх негараздів.

Один з творчо-філософських феноменів Рудницької - створення певного симбіоза дерева життя та яйця-райця (чи його спрощеного варіанту - писанки), представлених у циклі „Дерева-писанки”.

Мистецтвознавці стверджують, що Рудницька створила іконостас генетичної пам’яті українського народу, поєднавши вперше в українському й світовому мистецтві згадані архаїчні символи. Я бачив ту експозицію, коли народилася сентенція про іконостас: виставка була подана дуже дотепно, там дерева-писанки по формі експозиційної подачі справді дуже нагадували іконостас: навколо 12 менших у золотих рамах робіт, а в центрі головний першочерговий акцент - порівняно велика робота, де одночасно зображено три дерева-писанки - велика й обабіч дві менші. Я називаю цю роботу „Голгофа”(адже на Голгофі теж було три сакральні символи - хрести, один головний і два менш значних), а насправді Анжеліка називає її „Радуйся!”, хоча це великою мірою і символічне зображення тризуба. Так от, я не впевнений, що мистецтвознавці зрозуміли, що самі сказали. Насправді, Анжеліка дала їм підказку формою, подачею, приховавши справжню глибину ідеї. Я би сказав, що це іконостас для нового покоління, яке хоче повернутися з помилкового шляху батьків так далеко назад, як це можливо. І бажано трохи далі, бо попереду у людства нічого немає. Але ота дорога назад - це дорога в інший перед.
Отже, цикл „Дерева-писанки” («Сад чеснот») кого по-доброму, а кого по-справжньому шокував. І їх, спеціалістів-етнографів, і нас, експертів у сфері актуального мистецтва”.

Як бачите, фахівці в галузі різних напрямків сучасного мистецтва абсолютно одностайні в тому, що Анжеліка Рудницька зробила справжній мистецький і зілософський переворот в українському світобаченні. Митців-філософів в історії України, спроможних робити перевороти, можна пригадати не так вже й багато - Григорій Сковорода, Тарас Шевченко...

А що сама Анжеліка Рудницька думає з приводу цього „революційного” іклу? Ось її текст з книги „Український Всесвіт Анжеліки Рудницької”: „Писанка -це справжнє світове диво, як Єгипетські параміди чи Велика китайська стіна. У її маленькому розмірі сконцентрована така потужна сила, краса, рух, емоція. Це і є те, що я називаю листами, адресованими Вічності. Зараз я не можу точно пригадати, чому мені захотілося перетворити писанку на дерево. Можливо, тому, що хотілося, аби писанка не була мертвим музейним експонатом, а щоб вона була живим організмом, здатним рости, розвиватися, розмножуватися укріплятися у нашій свідомості незримим корінням.

Невичерпність цього циклу породжена тим, що попереду завжди залишаються невідкритими і непрочитаними листи, написані Вічністю мені й кожному з нас.”
Отже, Анжеліка усвідомлювала, що вона не лише поєднала непоєднуване, а,
ак би мовити, розкривала систему, створювала ситуацію, при якій традиційна
)бразна українська система ожила і отримала би розвиток. Таким чином, вона
осмислено, хоч і несвідомо створила, по суті, новий символ України.

Це не викликає сумнівів ні в кого. Але є певна розбіжніть у термінах. Аналізуючи творчість А.Рудницької, одні говорять про модерн, інші про специфічний постмодерн, європейці вживають термін „етномодерн”. А я би зупинився на етнопостмодерні. І ось чому.

В українській мові слово „модерн” (не плутати з „модернізмом”, що має дуже широке значення, включаючи в себе й імпресіонізм, і модерн, і експресіонізм, і нео-та постмодернізм, і фовізм, і кубізм, і футуризм, і абстракціонізм, і дадаїзм, і сюрреалізм, й інші напрямки, які я не згадав. У вузькому значенні модернізм розглядається як ранній ступінь авангардизму, початок перегляду чи переоцінки класичних оптимістичних традицій Відродження і Просвітництва, певною мірою і - хоч про це і не прийнято говорити в арт-дослідженнях - світоствержуючих традицій, що закладені у етномистецтвах) означає те ж, що і „арт-нуво”, тобто мистецтво, модне наприкінці 19 - на початку 20 століття. Йому, окрім іншого, властиві природність, пошук нових форм і творчих технологій. Модерн почався з поєднання високого мистецтва і ремесла, що дуже „просунуло” ужиткове мистецтво, народило, як явище, дизайн, тощо. Характерними є назви тогочасних товариств художників, що працювали в цьому напрямку - „Виставкове товариство мистецтв і ремесел” (1888, Британія), „Об’єднані художньо-ремісницькі майстерні” (1897, Німеччина), „Німецькі майстерні художніх ремесел” (1899), „Віденські майстерні”(1903).

У цьому напрямку творив Михайло Врубель, що розписував Кирилівську церкву в Києві, і відомий чуваш Віктор Васнецов, який розписував Володимирський собор у Києві, а найбільш поширеними в дизайнерських розробках донині, певно, є Густав Клімт, який жив у Австро-Угорській імперії, куди входило чимало слов’янських народів, у тому числі значна частина територій нинішньої західної України.

Безумовно, у Рудницької є щось спільне з модерном по формі, але не по змісту. По-перше, вона, як і вимагає модерн, поєднала мистецтво і ремесло -вишивку, яка завжди в Україні сприймалася виключно, як ремесло. Окрім того -є чимало спільного, особливо в декоруванні зображуваного простору, між нею В і названими художниками, але, як на мене, швидше тому, що всі вони стоять І на одних позиціях, характерних для слов’янських, в тому числі й українського, етномистецтв. Приміром, такий спосіб декорування також притаманний тій самій Марії Приймаченко, що творила з 30-х років і майже до кінця XX століття.
Інша головна риса модерну і модернізму в широкому розумінні - зневага до реалізму, відірваність від життєвих і візуальних реалій - це назагал властиво А.Рудницькій повною мірою. Європейські художники остаточно побороли реалізм після повного утвердження фотографії- в першій половині минулого сторіччя, в той час, як на теренах колишнього СРСР реалізм у формі соцрелізму панував до 80-х років XX століття, що породило певні мистецькі течії у нас із запізненням, але у формах не властивих європейським школам столітньої давності. Модернізм в Україні вже не був модерном у чистому вигляді, оскільки він реагував не лише на панівний у країні реалізм, а й на поширений у світі постмодернізм, що помер офіційно лише у цьому тисячолітті, а за неофіційними данними продовжує жити й досі.

Тож український (ширше - пострадянський) модерн і не модерн зовсім, бо він заперечував не лише реалістичні школи (відродження, просвітництво, соцреалізм), а й одночасно сам класичний модерн, інші школи модернізму, в тому числі й постмодерн. Отож, при багатьох схожих рисах, я би не ризикнув говорити про творчість А.Рудницької, як про явище, що вкладається в рамки модерну, або етномодерну, що одне й те саме, якщо мати на увазі спільність життєстверджуючих підходів, з одного боку, Відродження і Просвітництва, а з іншого, етномистецтва, які й заперечував модерн.

Якщо подивитися з огляду на творчість Анжеліки на постмодернізм, то тут ми зіштовхуємося з емоційною глобальною суперечністю. Постмодернізм емоційно - це передусім песимізм і розчарування в цивілізаційних перспективах, чого ви ніколи не побачите у Рудницької. З іншого боку, постмодернізм-це поєднання авангардистського прагнення оновити мистецтво з бажанням нетрадиційно інтерпретувати попередників.
Постмодерністи об’єднують в одному творі різні стилі, зображувальні прийоми різних епох, світів та субкультур. Таким чином, слово „мультиетнічне” стосовно мистецтва Рудницької звучить дуже постмодерністськи. Особливо близьке до творчості А.Рудницької розуміння постмодернізму в американця Чарльза Дженкінса (книга «Мова архітектури постмодернізму»). Постмодернізм у нього означав відхід у мистецтві від екстримізму і нігелізму

І неоавангарду, часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній місії мистецтва. Пояснюючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм і антиконструктивізм, Ч.Дженкінс наполягав на приматі в мистецтві створення естетизованого артефакту. В певному розуміння, дерево-писанка Рудницької і є естетизованим артефактом. Тож, постмодерністські тенденції у Анжеліки гак само очевидні, але швидше по формі, ніж по суті.

До того ж, постмодернізм дуже космополітичний по формі подачі, /явити собі якийсь національний (український, китайський, російський, мексиканський)чи конфесійний (християнський, іудейський, мусульманський, буддистський) постмодернізм просто неможливо, виходячи з його бажання все трощити, подрібнювати і утилізувати в певних універсальних і прийнятних для всіх формах.

Мистецтво Рудницької вочевидь національне. До того ж, назвати оптимістичне, життєстверджуюче мистецтво - постмодернізмом з його самопоїданням, просто рука не піднімається. Бо по емоційній суті ідеї Анжеліки є духовним модерном стосовно спустошеного постмодернізму.

Розмірковуючи про долю мистецтва і про творчість Анжеліки Рудницької, я прийшов до кількох термінів на вибір. Оскільки йдеться по формі й візуальній концепції про мистецтво близьке до модерну і постмодернізму, але по змісту повним їх запереченням, я би вжив термін „неопостмодернізм”, який вже існує, але значення його розпливчате і дуже близьке до неіснуючого терміна -„ультрапостмодернізму”, тобто рафінований постмодернізм, або (якщо вже


попередній термін зайнятий) - постпостмодернізм. Звучить трохи складно, але відповідає суті. Бо заперечує схожою формою суть, тобто слова постмодернізм і постпостмодернізм схожі за побудовою, але протилежні за змістом.

Те ж стосується і мистецтва Анжеліки Рудницької. Воно схоже по формі на постмодерністське, але суперечить йому змістом. Можна використати й інший термін - альтернативний постмодерн, але він ближчий до музичної термінології, що теж достатньо органічна в нашому варіанті, бо Анжеліка до того ж відома співачка. Але про це ми ще поговоримо.

Запропонований європейцями у визначенні стилю додаток „етно” (у них - етномодерн) я би зовсім не використовував, бо, як на мене, він лише відволікає від змісту, акцентуючи увагу на формі, бо багато хто розуміє „етнічне” лише через його зовнішні ознаки, а не через суть, через життєствердження, не розуміє це, як кров, що рухає націю.

Але повернемося до дерев-писанок. Ми говоримо переважно саме про цей цикл лише тому, що він -визначальний для художниці. Та він далеко не єдиний сакральний цикл у творчості унікальної мисткині. Унікальні і її мистецтво, і вона сама, і її прихід у мистецтво.

Анжеліка завжди цікавилась мистецтвом, етнікою, вивчала малювання, обрядовість, українське народне мистецтво, засвоювала різні фольклорні й ужиткові техніки, але швидше із загального інтересу, бо ніколи не планувала творити в цьому напрямку. її головною місією, за визначенням самої Анжеліки, було відродження української музичної культури, сучасного музичного сегменту національної маскультури, яка руйнується під тиском агресивних впливів русифікації та американізації, під впливом панівного в маскультурі постмодерну.

Журналістський і музичний проекти Рудницької були спрямовані нате, щоб змусити Україну співати українською мовою. І хоч як це дивно, тендітній дівчині вдалося це зробити. Завдяки її медійному, телемузичному та інтерактивному концертно-туровому проекту, своєрідній фабриці зірок - „Територія А” - в Україні народилися нові україномовні хіти, нові українські зірки, нові фани і нові підходи до творення і популяризації вітчизняної музики. її проект виходив щодня 2-3 години на найпопулярнішому в той час телеканалі й це тривало понад 5 років. Завдяки непересічному телевізійному таланту, вдалій концепції та чіткій соціальній позиції Анжеліки, в Україні народилася ціла хвиля сучасної української музики, яка тією чи іншою мірою використовувала етнічне начало -часом превалююче, часом майже непомітне. Але ця музика змушена була мати українську форму й суть, інакше в неї не було серйозних ефірних шансів. Сама Анжеліка, після закриття телепроекту „Територія А”, теж випустила кілька музичних альбомів, один з яких став кращим альбомом року в Україні.

її відхід від телебачення відбувся у 2000 році, коли в країні перемогли антиукраїнські тенденції. Відбувся перерозподіл телевізійного ринку. Перевагу отримали російськомовні і російськоналаштовані телепроекти і музиканти, а для Анжеліки Рудницької монополістами музичного і телевізійного ринку було застосовано те, що в постмодерністських країнах називають „забороною на професію”. До того ж, на багатьох теле- і радіохвилях і сама Анжеліка, і її музика стали небажаними.

Як це часом буває в нашому несправедливому світі, ноша, яку звалила на себе Анжеліка, виявилася для дівчини непосильною. Стан її здоров’я погіршився. У 2004 році відому співачку, яка змушена була виступати переважно закордоном, співаючи французькою мовою, паралізувало.

Отже, з різних причин Рудницька на кілька років була виключена з активного гастрольного і телевізійного життя спочатку в Україні, а потім у зв’язку із хворобою, і за кордоном.

Саме тоді, в розпал хвороби, вона народилася як художниця. Розповідь проте, як це сталося, вже стала легендою: долаючи біль і розпач від сумної перспективи бути інвалідом, не маючи ані фінансового благополуччя, ані можливості працювати (перший час-Анжеліка, вже прикута до ліжка, ще заробляла, пишучи сценарії для однієї дитячої музичної програми, але в зв’язку з хворобою її звільнили і звідти, хоча сама тележурналістка конче потребувала саме такої роботи, яку можна робити дистанційно), не маючи можливості спілкуватися зі своїми друзями та прихильниками, Анжеліка цілими днями дивилася в стелю і раптом в якусь мить зрозуміла, що підсвідомо розмальовує біле „полотно” стелі яскравими, особливими малюнками. Анжеліка спробувала їх матеріалізувати олівцем або фарбами, та це їй не вдалося, адже малювати, лежачи на спині, неможливо. І тоді на допомогу прийшла знайома їй з дитинства завдяки мамі
й бабусі голкова техніка, яка виявилася настільки гнучкою, що Анжеліка змогла її пристосувати для роботи в своєму складному фізичному стані.

Вже перша робота, зроблена в найкритичніший період, вразила всіх. Це було „Дерево-птах”, яке, не маючи коріння, просто летіло над землею. „Якщо не можеш ходити, треба спробувати літати”, - пояснювала прикута до ліжка Анжеліка. І її мистецтво стало справжнім польотом у часі та просторі.
Процитую ще одну цікаву людину - він музикознавець і мистецтвознавець, автор книжок про рок-музику,
людина, що знає все про сучасну культуру - Олександра Євтушенка, який („Вишиваний Всесвіт Анжеліки Рудницької”, 2008) сказав:
„Вона (Рудницька) пішла шляхом не копіювання, а переосмислення стрижневих, доленосних символів архаїчної культури. Якось вона помітила, що такі символи як „Древо життя” і „Яйце-райце” подібні між собою і ніби живуть одне в одному. Якщо „Древо життя” - це символ життя і роду, а „Яйце-райце” - символ народження Всесвіту, то їх можна синтезувати. Таким чином виникли композиції серії „Дерева - писанки”.
До речі, „ніде і ніколи у традиційному мистецтві подібний гібрид не зустрічався, і це підтверджують фахівці-мистецтвознавці. Це - безперечний авторський винахід художниці. Але її найголовніший винахід - це, власне, вишиваний живопис, адже образи серій „Праліс”, „Сад чеснот” та інші просто фонтанують розмаїттям напівтонів.

Він наголошує ще й на іншому винаході. На винаході цілого напрямку -вишиваний живопис. Чи, як сказав М.Закревський, на „перетворенні народної вишивки в сучасне мистецтво”. Цитована вище Т.Андрієнко теж наголошує, що у Рудницької„по суті своїй живописні, станкового характеру твори”. Я не заперечую проти поміченої монументальності й живописності, але, як на мене, це ювелірні вироби, мініатюри (найменша 90x90 мм, найбільша 320x380мм), враховуючи золоту графіку, контурні лінії, які присутні у всіх творах Рудницької, більше кореспондуються з перегородчатою емаллю та вітражами, відомими у Києві ще з часів Київської Русі. Але це вже, як хто бачить і відчуває.

Важливо те, що об’єднує всіх нас: у сучасних світових техніках не існує такої актуальної техніки, як та, котру створила Анжеліка. У мистецтвознавців немає готових термінів для того, щоб точно визначити та позиціонувати мистецтво Рудницької. Беззаперечно, що у світі не існує хоч якогось відомого митця, який би використовував саме цей прийом, малюючи голкою і ниткою. Кажуть, це колись намагався робити Микола Гоголь, але наскільки йому це вдавалося, судити не можу, бо його мистецьких арт-творів не збереглося - лише рукописи, окрім тих, що він спалив.

Сьогодні Україна може похвалитися кількома мистецькими напрямками, які майже не відомі у світі, але які і в нас, на жаль, досі не здобули своїх яскравих уособлених митців-лідерів, хоча могли б оригінально репрезентувати нашу країну в світі. Я маю на увазі писанки, витинанки та малярство на склі. Поки що шанс заявити про себе завдяки лідеру з’явився лише у голкової техніки. Принаймні, у цього напрямку тепер є очевидний лідер, за яким можуть піти всі, хто й не наважувався думати про те, що актуальні твори сучасного мистецтва можуть створюватися і таким несподіваним способом. Вже перші ж виставки Анжеліки Рудницької це засвідчили.

Зараз твори Анжеліки постійно перебувають у справжніх арт-турах. її мистецькі експозиціі мандрують Україною та Європою, де неодмінно викликають захват і неперенасичених оптимістичним мистецтвом глядачів, і скептичних до приїжджих месій мистецтвознавців.

Приємно, що роботи художниці знаходять жвавий відгук не тільки у серцях тих, хто добре знає нашу історію і культуру, хто може розгадати, прочитати вкладені в картини думки та почуття, використовуючи абетку української народної традиції, а й абсолютно відсторонених від наших етнопластів мистецтвознавців. Ось, приміром, що розповів арт-директор виставкового центру «Сен-Жері» (Брюсель, Бельгія) Жан Лау:
«Хтось із відвідувачів запитав мене, яка з робіт Анжеліки мені найбільше подобається. На це питання відповісти неможливо, оскільки Анжеліка - концептуалістка і її експозиція - це єдине ціле. Кожна робота художниці - це її особисте життя. Експозиція неповторна. Кожен твір розкриває нові грані Анжеліки, її світосприйняття, емоції й спрагу творчості. Саме ця спрага і надає їй життєві сили й натхнення знаходити унікальні форми й кольори.

Кожна ідея Рудницької сповнена внутрішнім багатством та глибиною смислу. Відчувається, що роботи створені Анжелікою в стані, коли душа торкається до вищих сфер. Ці емоції присутні в усій експозиції.
Подивіться лишень на найбільш жіночий цикл, як мені здається, „Місячне приношення”, де з місяця проростають дерева. У ньому тонко й символічно показане народження нового життя. Це не просто образ, оскільки жінка пов’язана з місяцем не лише містично, але й фізично. Ви ж розумієте про що я?
Місяць дає життя, котре знаходиться у Всесвіті. Дерево - це джерело життя, а на ньому - плоди... Я відчуваю роботи і готовий кожну з них прочитати».

Але, здається, ми вже почали говорити про інший цикл художниці. Про нього буде, певно, колись інша книга, яку, можливо, напише хтось інший. Це обов’язково станеться, адже у Анжеліки Рудницької все попереду - її мистецьке життя розпочалося лише в 2004 році, вона, хоч і вундеркінд, але ще дитина в мистецтві. Вона, хоч і скаламутила арт-тусовку, хоч і зчинила мистецький галас на всю Європу, але зробила лише першу сотню робіт, провела тільки чотири десятки персональних виставок. І, як певний пролог наступної книги, закінчу словами вже цитованого Олександра Євтушенка:
„Сьогодні Анжеліка належить до нечисленного кола творчих людей із стовідсотковим коефіцієнтом внутрішньої самореалізації. І це не є результатом везіння або якихось менеджерських талантів, це є воля до перемоги, пекельна робота і сила Духу. Які б образи Анжеліки-художника або Анжеліки-співачки я б собі не створював, вона завжди виявляється трохи інакшою, несподіваною. Не забуваймо, справжній
талант - це завжди несподіванка... „

Олександр Бригинець,
письменник

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Facebook Опубликовать в LiveJournal Tweet This


Оглавление   |  На верх

Підписатися на новини Бригинця






Відписатись | Активувати

Історія ОУН-УПА
Facebook
Twitter

Олександр Бригинець / Александр Бригинец

При повному або частковому передрукуванні,
посилання на Бригинец.com обов'язкове.

Прес-служба
o.br@ukr.net


© 2007-2017





Полезные новости