Розділ 7. Ласкаво просимо

Добавлено: 2007-10-19 14:04:25

– Ну, голуби мої, – рішуче сказала гостя з балкону, – не хочете – як хочете, підростете – захочете.
Тут Юрчик не витримав. Вiн рiшуче втерся між Іннусею та балконом і несподівано відіпнув штору. До кімнати увірвалося денне світло. Сузір’я на стелі негайно потьмяніло, двері на балкон розчинилися навстіж самі собою, і діти побачили молоду дівчину невимовної краси, а за нею на поруччях балкону величезного чорного ворона. Ворон повернув голову до прекрасної гості і, ніби справжній мажордом, промовив людським голосом:
– Ваші племінники, ваша високосте! – i вклонився до незнайомки.
Щиро кажучи, Іннуся та Юрчик не до кінця повірили в подарунки, тьотю й дещо побоювались пастки. Замість подарунків та тьоті на балконі цілком могла знаходитися і снігова людина з головою горили, яка розмовляла ніжним жіночим голосом, і яка-небудь капосна балконна істота на кшталт мавки повітряної чи ще якийсь невідомий літаючий об’єкт. Як примовляла одна з бабусь Іннусі та Юрчика: «Зараз такий час, що чекати можна чого завгодно». На балконі цілком могли опинитися грабіжники в масках із пістолетами в руках чи міліціонер, котрий ловить злодія, чи антенщик, що впав з даху, вдарився головою об поручні й через це верзе казна-що не своїм голосом.
Однак за дверима справді стояла юна тьотя, тьотя Ліка. Як відразу відзначила Іннуся, мала вона не надто сучасний вигляд. Сукня на тьоті була зі шлейфом і високим комірцем, а рукавички сягали аж до плечей.
– Ну здрастуйте, голуби мої, – мило усміхаючись, промовила тьотя Ліка. – Нарешті я до вас достукалася. А це, – показала вона на ворона, – мій ворон-мажордом. Рекомендую.
Ворон уклонився.
– Можна? – спитала тьотя Ліка, прагнучи зайти. – Мій ворон ще побуде на балконі. Він чекає на багаж із подарунками.
Іннуська знизала плечима. Усі поглянули на ворона, а потім знову на тьотю Ліку. За якусь мить тьотя Ліка змінилася. Тепер вона була вдягнена в довгу спідницю, жакет і блузку з викладчастим комірцем, а на губах у неї з’явилася яскрава помада. Навіть Юрчик утямив, що ця тьотя – тьотя вона там чи не тьотя – справжня чарівниця.
Юрчик кинувся був обійматися зі своєю чарiвною тьотею, проте руки в неї були зайняті. На руках у тьоті сиділа Мурка і висіла сумочка. Кішка не збиралася зістрибувати, а одяг у тьоті безперестанку змінювався, до того ж, був укритий пилком, як у метелика. Юрчик усі пальці вимазав у пилку й одразу перехотів обійматися. Яскраві барви тьотиних суконь поступово блякли, не виключено, через те, що в тьоті псувався настрій. Тьотя тупцювала біля балконних дверей, бо ні Іннуська, ні Юрчик так і не здогадались запросити таємничу гостю до дому.
Якийсь чоловік, що вийшов покурити на балкон шістнадцятого поверху, зачувши знизу голоси, висунувся подивитись, хто там. Він побачив тьотю Ліку, ворона на бильцях балкону й так здивувався, що не втримався й полетів сторчака просто на бабусь, котрi сиділи на лавочці біля під’їзду. Бабусі позадирали голови й пороззявляли роти, ніби галченята. Але тьотя Ліка махнула хустинкою, бабці позакривали роти й опустили голови, чоловік завмер у повітрі на рівні шостого поверху, а потім став злітати. Він повернувся на свій балкон, викинув цигарку й заходився робити зарядку. Обличчя в нього також стало усміхненим і порожевіло.
– Іннусенько, Юрчику, – нарешті не витримала й попросила тьотя, – а можна я ввійду?
Іннуся та Юрчик розступилися. Тьотя махнула рукою до ворона-мажордома:
– Повідомиш мені, коли прибуде багаж. Одразу ж, – наказала вона.
Потім тьотя Ліка опустила кішку і зайшла. Юрко притьмом пригорнувся до любої тьоті. Іннуся щосили витріщала на неї очі. Ворон чекав на багаж, Юрко за ним наглядав. Ще б пак – шістдесят валізок з подарунками Юрчику вистачило б, мабуть, до восьмого класу. Далі він не заглядав.
Тьотя стояла в кімнаті й роздивлялася. Перше, що впало їй у вічі, – десятки ляльок: дерев’яних, ганчiр’яних, поролонових, з білої глини і навіть з бурштину. Еге ж, у Іннусі з Юрчиком була навіть бурштинова лялька. Iннуська знала, що цей яскравий жовтий камінь видобувають на Волині. Він ще є в Балтійському морі, але не такий гарний.
Це казка, чи не так? А в казці може статися, що завгодно. Погодьтеся. Можна було б написати про те, що всі ляльки – й дерев’яні, й ганчір’яні, й гумові, і з дроту – геть усі створені дідусем ляльки пороззявляли роти й повилуплювалися на тьотю Ліку. Однак це була б неправда. Казка – це просто інший порядок, ніж реальність, і дідусеві ляльки, як от близнюки-три-руки, Лялька-Калька та інші зовсім не витріщалися на тьотю Ліку, а непомітно підглядали за нею. Тьоті Ліці вони навіть видалися неживими, нерухомими й сліпими. Вона не звернула жодної уваги на дідусевих ляльок, зате дуже зацікавилась сузір’ям, що сяяло на стелі дитячої. Вона кивнула, а потім дістала гаптовану хустинку й махнула нею. Зі стелі посипалися пухнасті зірочки-сніжинки й почали заповнювати кімнату. Іннуська спершу відсахнулася, але пізно – зірочки-сніжинки вмить наповнили дитячу кімнату, просочилися у вітальню, на кухню, в кабінет і спальню батьків. Одна сніжинка випадково торкнулася Іннусиних вуст, і дiвчинка одразу відчула, що настрій поліпшується; у сусідській квартирі ні сіло ні впало зареготав Ігрек, а наш Юрко засяяв, мов нова копійка, у вихорі тих зірочок. Зоряний сніжок випав на все, що було у квартирі, і як це завжди буває зі звичайним снігом, змінив дитячу кімнату. Вона стала незнайомою й загадковою. Юрчик не тямився від захвату. Щиро кажучи, сподіваючись на шістдесят валіз подарунків, Юрко напевне радів би й у тому випадку, якщо чудова тьотя Ліка перетворила б їхню дитячу кімнату на свининець. Проте тьоті Ліці подобалася чистота, отже, Юркові вона теж подобалась.
А от киці снігова процедура не припала до смаку, i Мурка помчала до кухні, до вітальні, до... Але зоряний сніг лежав усюди. Тоді кішка вискочила на балкон, де на багаж чекав чорний ворон принцеси Анжеліки. На балконі снігу не було. З вороном кішка не стала спiлкуватися.
Тьотя Ліка увійшла до квартири. Помешкання сяяло чистотою. Нарешті з формальностями було покінчено, і вона розкрила руки для обійм.
Тепер на одязі тьоті Ліки не було пилку, зате на пальцях сяяла велика кількість срібних чи платинових коштовних обручок.
Іннуся вирішила, що ті персні мали обрядове значення. А діамантове кольє на шиї тьоті Ліки коштувало стільки, що її б визнав родичкою перший-ліпший міліардер.
Юрчик перебирав ногами від нетерпіння, йому хотілося якнайшвидше обняти, поцілувати рідненьку тьотю, приголубити її, обшукати, розгорнути, розкрутити, розпакувати, розповісти їй про те, що він вчиться дуже добре, заправляє ліжко й слухає старших. А головне, уточнити скільки, власне, подаруночків особисто для нього, Юрка, знаходиться в речах тьоті Ліки, які ось-ось надійдуть, i чи нема там бува іграшкової залізниці, скейта, цуценяти ротвейлера і нової комп’ютерної гри про Гаррі Поттера. Юрчик готовий був розповісти тьоті про те, що він миє за собою чашки, сам міняє в акваріумі воду, тож хлопчик безперестану перепитував, чи скоро прибуде вантаж iз подарунками. Тьотя всміхалася, роздивлялася навколо, розводила руками й кивала на ворона. Ворон дивився з-під крила в далечінь.
На відміну від Юрка, Іннуся не приставала до тьоті з розпитуваннями. Іннусю більше цікавили не подарунки, а сама тьотя, тобто принцеса Анжеліка. Іннуська ж ніколи до цього не зустрічалася зі справжніми принцесами! Тьотя Ліка мала святковий вигляд, вишуканий і суперовий. Якщо дві хвилини тому Іннусі здавалося, що тьотя вбрана старомодно, то зараз вона мусила визнати, що неабияк помилялася. Мить тому Анжеліка була вдягнена в довгу оксамитову, схожу на середньовічну сукню, мала на голові пишну зачіску, і ось уже вона має зовсім інший вигляд. Ось вона вже в просторій блузцi, завужених штанях, червоних чобітках на високих підборах і з короткою стрижкою. Ще мить – і вона вже в старих потертих джинсах, тоненькій вишиваній сорочці („Майже, як у моєї улюбленої Ляльки-Кальки”, – подумала Іннуся), тонку талію охопив широкий шкіряний пояс із візерунчастою пряжкою, а зап’ястки – срібні браслети. А ще за мить джинси стали новими й зеленими, на голові блиснув козирком зелений кашкетик, губи підфарбовані зеленою помадою, на ній зелені окуляри й зелені рукавички. А замість срібних браслетів – браслети золоті, платинові й пластмасові.
Проте як би не мінявся одяг тьоті Ліки, все одно над її головою сяяла справжня маленька золота корона. Ну скажіть хто, крім принцеси, носитиме корону в будень?
Іннуся не відводила захопленого погляду від тьоті Ліки. Принцеса була класна. Тьотя Ліка змінювалася, не змінювалось лише її личко й червоні чобітки. Іннуська зрозуміла, що вони чарівні, бо які б у чобітків високі підбори не були, вони ніколи не піднесли б гостю так високо. А тьотя Ліка просто летіла над підлогою, навіть не ступаючи на підбори своїх чобітків. Отак вона й зайшла в дитячу, не торкаючись підлоги, а на плечах у неї лежала шаль, прикрашена зоряними блискітками.
На разi тьотя тримала в руках червоно-зеленаву сумочку і рукавички зеленого кольору. Шаль ковзнула з плечей тьоті Ліки і вільно зависла в повітрі, ніби килим-літак.
Сузір’я на стелі ставало дедалі яскравішим.
– От бачите, – милувалася ним тьотя Ліка, – над моєю чарівною країною Анру мерехтить таке саме сузір’я, як на вашій стелі. Одним-однісіньке сузір’я на всьому чарівному небі над моїм чарівним королівством Анру.
– Як це? – здивовано пискнув Юрчик. – У небі не може світити єдине сузір’я, у небі сила-силенна зірок!
– Бачте, – раптом сумно проказала тьотя Ліка, – усі існуючі й відомі зорі й галактики видні лише в одному місці всесвіту, у земному небі. А наші казкові країни розташовані таким чином, що над кожною видно, на жаль, одне-єдине сузір’я. Тому перш нiж мандрувати поміж чарівними світами, чарівники неодмінно мають відвідувати Землю. Ось чому, – засміялася тьотя Ліка, – так багато простих земних дівчисьок вискакують заміж за чарівних принців.
Тьотя Ліка приголубила Юрчика, який і так був у неї закоханий. Він прямо так в неї і спитав:
– Тьотю, га, тьотю, а музичний центр ви мені подаруєте?
Тьотя зняла свої рожеві окуляри й знов надягла зелені. Цієї митті Інна зазирнула їй у вічі. У цих очах відбивалося сузір’я Анру і всесвіт. Тьотя знов зняла окуляри й подивилась на Іннусю. Це був погляд справжньої чарівниці. Бліду подобу такого погляду Іннуся намагалась створити марнуючи години перед дзеркалом.
Отут-бо старий зіпсований барометр затріскотів і ворухнувся. Диск, на котрому стояли іграшки, обернувся, бабуся нарешті повернулася до іграшкового будиночка, а дідусь вибрався назовні. Іннусі здалося, що іграшки мали приязний вигляд. Дідусевi, певно, закортіло подивитися на гостю.
– Агов! – закричав зненацька дідусь із барометра. – Ти хто?
– Принцеса Анжеліка з Анру, – ввічливо відповіла тьотя. – Я тьотя Іннусі та Юрчика…
– Хі, – здивувався дідусь, – щось я тебе не пригадую. Яка така тьотя?
– Це наша тьотя, – не відриваючи погляду від принцеси відповіла Іннуся. Вона навіть не одразу збагнула, що розмовляє з іграшкою.
– Дарма, – не погодився дідусь із барометра, – однаково не впізнаю!
Юрко потикав пальчиком балакучого дідуся, і той замовк, похитуючи головою. А тьотя щедро сипонула на дідуся свого дивовижного сніжку, і той притьмом помолодшав років на двадцять. Перепаде йому від бабусі, коли вони зустрінуться.
Шаль, котру тьотя скинула, заходячи в кімнату, досі висіла в повітрі, ніби килим-літак. Тьотя поклала на неї сумочку та рукавички, а потім повернулася до ворона-мажордома.
– Мажордоме, – спитала вона примхливо, – що чути про багаж?
– Чекаємо, – відзвітував скрипучим голосом ворон, вдивляючись з -під крила-долоні вдалечінь, аж ніяк не нагадуючи Іллю Муромця з відомої картини, того самого, чиї мощі й досі покояться в Лаврських Печерах.

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Facebook Опубликовать в LiveJournal Tweet This


Оглавление   |  На верх

Підписатися на новини Бригинця






Відписатись | Активувати

Історія ОУН-УПА
Facebook
Twitter

Олександр Бригинець / Александр Бригинец

При повному або частковому передрукуванні,
посилання на Бригинец.com обов'язкове.

Прес-служба
o.br@ukr.net


© 2007-2015





Полезные новости