Розділ 9. Каструля для взуття

Добавлено: 2007-10-19 14:01:48

У передпокої стояло взуття всіх членів сім’ї.
– Ми знімаємо вуличне взуття, коли заходимо додому, – гордо сказав Юрчик. – А вдома взуваємо капці! Дивіться, тьотю.
Принцеса вже пробралася поміж хижаками, тобто між столами, шафами та ліжками. Вона стояла та морщила лоб. І не заперечувала.
– Авжеж, – погодилася вона, – але ж я так і зробила – роззулася біля вхідних дверей. Я ж увійшла через балконні двері. Хіба ні?
Іннуся мовчки розвела руками, не знаючи, що відповісти.
Тьотя кинула ще один погляд на взуття.
– Справдi, – посміхнулася вона. – Колись давним-давно, коли я ще тут мешкала, я приходила додому через ці двері. Я роззувалася саме тут. Тоді тут були жовті шпалери і досить темне дзеркало.
Дзеркало у передпокої, куди також проникнув зоряний сніжок, сяяло чистотою та світлом. До сьогодні йому ніколи не доводилося бути таким чистим. Ворон-шериф, обстежуючи квартиру ще до приїзду тьоті Ліки, про всяк випадок вичистив і це дзеркало.
Тьотя уважно подивилася на себе в дзеркало. Тьотя зiтхнула. Тьотя відкрила косметичку, з котрою не розлучалася, дістала якийсь спрей і пирснула собі на обличчя та на руки. Потім припудрила обличчя. Косметика, якою користувалася принцеса, мала вельми елегантний вигляд. Іннуся заздрісно зітхнула.
«Цікаво, – подумала Іннуська, – де вона купує собі таку косметику?»
Тьотя Ліка була вражаюче прекрасна. Гарніша, ніж увесь Голівуд разом.
«От би покористуватися косметикою тьоті Ліки, – продовжувала заздрити Іннуська. – І кремом, і пудрою, і помадою».
Між тим тьотя Ліка нанесла на шию та зап’ястки кiлька крапель парфумiв і пояснила:
– Голубонька моя, це не макіяж, точнiше, не косметичний макіяж, а захисний. Я не боюся здатися некрасивою, справа не в цьому. Просто у вас страшенно складний та небезпечний світ, – принцеса Анжеліка продовжувала наводити красу. – Ну не могла ж я приїхати до вас на гостину в скафандрі. Тому я взяла захисну косметику Анру. Вона захистить мене від вашого навколишнього середовища не гірше за скафандр.
– Та що ж тут такого небезпечного? – здивувався Юрчик.
– Голуби мої! Після того як я вийшла заміж за казкового принца, я стала казковою принцесою. Коли б мене не захищав мій макіяж, косметична чарівна лінія Анру, моя шкіра одразу б зморщилася у вашому світі і нагадувала б курагу чи сушене яблуко. Стала б сухою та ламкою.
– Тьотю, – несподівано басом поцікавився Юрко, споглядаючи взуття біля порогу, – а чому ви приїхали до нас не на ліфті, як усі гості. Чому прийшли до нас не через під’їзд?
– Ах, – махнула рукою тьотя Ліка. І знов поглянула на себе в дзеркало. – Через під’їзд, так? У цих ваших будинках такі складні комунікації, такі чудернацькі сходи й переходи, такі жахливі підйомники. Це все таке незвичне, таке переплутане, голуби мої. Я страшенно боялась заблукати. А так, чик – і я перелетіла через місто. Чик – і відшукала потрібний будинок. Чик – і я знайшла наш балкон, чик – і постукала.
Тьотя ще раз поглянула в дзеркало, щось поправила на обличчі й сказала:
– Усе дуже просто. Бачте, я прекрасно пам’ятаю, де слід залишати взуття. І як потрібно заходити, я теж знаю. – тьотя на секунду замислилась і подивилась у дзеркало, а потім на підставку для взуття: – Саме тут я й залишала взуття, коли заходила в ці двері. Так воно й є, саме на цьому місці. Тут ще була тоді ота, каструля для взуття. Ні, дуршлаг для взуття…
– Що? – не повірила своїм вухам Іннуся.
– Та як же воно… – силкувалась пригадати тьотя Ліка. – Кухонний прилад для вдягання черевиків. Може, виделка?
Тьотя Ліка говорила не дуже впевнено.
– Певно, ложка? – підказала Іннуська.
– Так. Так. Так! – зраділа тьотя. – Звісно, ложка, авжеж, ложка! Так складно іноді розібратися, що, як, чому і навіщо називається! Ложкою ви надягаєте черевики, виделкою ви вмикаєте в мережу електроприлади, мишею керуєте комп’ютером… – тьотя Ліка остаточно заплуталась і невпевнено спитала в Іннусі: – А чим ви їсте суп?
Іннуська здивувалась:
– Ясна річ, ложками.
– От я й кажу, – не здавалася принцеса, – i черевики – ложками, i суп – ложками… – тьотя зітхнула. – Але таки погодьтеся, це досить дивно і страшенно негігієнічно. Знаєте, голуби мої, не всюди так ведеться. А ще я пригадую, що мишей ви ловите каструлями?
– Ні, ми не ловимо мишей каструлями, – розсердилася Іннуська й додала: – І ложки для обіду й для взуття теж зовсім різні, просто називаються вони однаково – ложки.
– Це я розумію, – погодилася тьотя, – ложками, котрі допомагають вам взуватися, ви не їсте, а як же, це я розумію.
Вона трохи помовчала.
– А що ж ви тоді ставите на стелю? – тьотя подивилася Юрчикові просто у вічі. Юрко подивився спочатку на ложку, потім на дзеркало, і збагнув, що тьотя Ліка жартує. Щоб не дивитися на Іннусю, він сховався за тьотю Ліку. Тьотя чесними очима дивилася на Іннуську. Юрко теж дивився на Іннусю. З-поза тьотиної спини.
– А ми нічого не ставимо не стелю, – щиро зізналась Іннуся.
– Юрчику, – ввічливо попросила тьотя Ліка, – збігай подивись-но, чи не прибули речі?
Щойно той побіг на балкон, тьотя Ліка наблизила обличчя до Іннусиного обличчя й змовницьки спитала, розділяючи слова:
– Ви – нічого – не – ставите – на стелю?
Юрка поряд немає, тепер Іннуся могла сказати тьоті правду, як одна доросла дівчина іншій дорослій дівчині.
– Нічого… – розгублено відповіла Іннуся.
– Он воно як, – значуще промовила тьотя Ліка. Вона старанно вдавала, що нічого дивного не дізналася. Що все йде як слід. Але все ж не втрималася й уточнила:
– Тобто ви нічого не ставите на стелю, я правильно зрозуміла?
Принцеса щосили вдавала, що нітрохи не здивована. Що все йде нормально, і все так i має бути. Сім’я, у котрій ніхто нічого не ставить на стелю – найзвичайніша сім’я, i там завжди все гаразд. Тьотя Ліка прикидалася, що розуміє й це. Вона все розуміє. Певна річ. Конкретно. Усе так і має бути. Звісно. Коли вже так, то так.
Тьотя Ліка неголосно присвиснула.
Почувся цокіт підборів. Юрко вже повернувся, тож йому стало цікаво, хто ж там цокає. Він визирнув з передпокою до кімнати.
Цокання вчувалося згори. Усі позадирали голови. Чобітки тьоті Ліки процокали по стелі дитячої, маневруючи поміж зірочками, потім повз дзеркало увійшли до передпокою і вишикувалися в загальний ряд. Отак.
– Правильно? – спитала в Іннусі тьотя Ліка. Дівчинка знизала плечима. – Так? – знов спитала тьотя.
Інна збентежилася й, напевно, щоб якось згладити ніяковість, запропонувала:
– Тьотю, ну давайте вже нарешті пити чай! Хочете?
– Хочу! – повагавшись, відповіла тьотя Ліка і ще раз скептично подивилася на ряд взуття. – Але як ми його питимемо, якщо досі не прибув мій багаж?

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Facebook Опубликовать в LiveJournal Tweet This


Оглавление   |  На верх

Підписатися на новини Бригинця






Відписатись | Активувати

Історія ОУН-УПА
Facebook
Twitter

Олександр Бригинець / Александр Бригинец

При повному або частковому передрукуванні,
посилання на Бригинец.com обов'язкове.

Прес-служба
o.br@ukr.net


© 2007-2015





Полезные новости