Розділ 25. Перші експонати

Добавлено: 2007-10-19 13:30:55

– Праворуч, де Баба Алі дозволила вам роздивлятися, розташовані хороми-ґроти з експонатами із казкових світів добра. А ось ліворуч у Баби Алі всілякі жахи поназбирані. Там у неї ґроти страхівки, катівні та жахівні. Там дива із кепських казкових світів. Там зосереджені не тільки звичайні кошмари, а навіть геометричні та герметичні жахіття, – провадило Поліно-Міліно як заправський екскурсовод. – То що? Ходімо?
Іннуська зупинилася. Юрчик теж пригальмував.
– Та навіщо нам оті герметичні жахіття? – обурилась Іннуся за себе й за Юрка. Вона б краще спустилась, покаталась на каруселі та пішла додому. – Не потрібні нам герметичні кошмари, нам нічого не треба.
Анжеліка відмахнулась.
– Не зважай, там далі страх як цікаво. Тобі сподобається!
Іннуся, притримуючи Поліно-Міліно, потихеньку попленталася за тьотею, Юрчик хоч-не хоч подався за ними. Поліно-Міліно під пахвою в Іннусі мугикала до себе веселенький мотивчик.
Так усі разом вони увійшли до арки. Рожева мармурова підлога усюди була ніби вилизана, на ній не було ні смітинки, ні пилинки. (Пам’ятаєте, гості всі були в домашніх капцях.)
За аркою знаходився досить широкий кам’яний коридор з експонатами на обидвох стінах. Самі стіни дуже мальовниче поросли мохом. А ще ними клубочилося щось схоже на пару чи на рідке скло. Це щось огортало предмети з колекції, допомагало утриматися їм на стінах, слугувало декораціями та підставкою для експонатів. Де слід – відтінювало, де слід – захищало їх.
– Це фактично передпокій, тут мало цікавого, лише загальна інформація, – швидко на ходу, випереджаючи Поліно-Міліно, проговорила Анжеліка. – Ну, немовби передмова у книжці – нудна й нікому не потрібна. Ми це проминемо.
– А-а... інструкція... правила... – спробувало заперечити Поліно-Міліно, та тьотя Ліка слухати її не стала.
– Ти всі правила й так знаєш, а нам вони не потрібні. Ми трошки подивимося й підемо додому розглядати подаруночки, що я привезла моїм племінникам. Та й по тому, – тьотя Ліка швидко крокувала вперед, туди, де, на її думку, містилися варті уваги цікавинки. Діти мусили поспішати за нею.
Праворуч та ліворуч від Іннусі та Юрчика почали проступати всілякі стенди та засклені вітрини, у стінах з обох боків зустрічалися глибокі ніші, а де-інде арки, подібні до вхідних дверей, заманювали кудись углиб. Проте тьотя Ліка нікуди не зазирала, і діти теж не потикалися, куди не просять, та й особливого бажання не було: в арках надто темно й непривітно.
– Ось воно, – попередила тьотя Ліка.
Коридор розширився, тепер праворуч і ліворуч від мандрівників клубочився пронизаний іскорками туман. Із туману проступали якісь речі, якісь створіння. Вони мінилися з кожним, зробленим гостями кроком, спочатку створюючи грудки або брили, котрі ставали щодалі яскравішими, чіткішими і ось вже набували різкості, об’єму і форми. Наступний крок – і вони розпливалися і насувалося щось нове. Тут були мітли та ступи із казок про Бабу Ягу, а ще Поліно-Міліно белькотіло про струни тинів та чарівні горнятка, скакалочку, за допомогою котрої можна перескочити з одного міста в інше, і про шапку-невидимку.
Траплялися геть незрозумілі предмети, а деякі, навпаки, вражали своєю буденністю. Праворуч виникла ніша, а в ній величезний плац. На плацу стояли, лежали, маршували олов’яні солдатики, великі й маленькі, у різних військових мундирах.
Юрко став і запхав пальця до рота. Поліно-Міліно кинуло туди байдужий погляд і взялося пояснювати:
– Ось сходи з казок про атлетів, ось чорногузи із казок про діда й бабу. Це рукавиці із блошиних шкір. Це золота яблунька із казки про залізного вовка. А це черепаха, що ховала золотий ключик.
Іннуся подумала, що це якась хитрість, і поцікавилась:
– А золотий ключик у Баби Алі є?
– Нема золотого ключика, – пошкодувало поліно.
Раптом перед оглядачами виник манекен у теплих плетених шкарпетках. Поліно-Міліно, вказуючи на шкарпетки, діловито пояснювало:
– Ось лежать теплі плетені шкарпетки.
Шкарпетки не лежали, вони знаходилися на манекені. Втім, це була всього-на-всього неточність.
– Ці шкарпетки, – показувало Поліно-Міліно, – із одного світу перевертнів. Це просто річ, якщо на неї дивитися. Але доведись вам їх надягнути, то будь-хто з вас запросто перекинеться на тигра.
– Гррррр, – одразу загарчав Юрчик, а Іннуська замуркотіла. Тьотя Ліка зітхнула. Вона й без шкарпеток могла стати тигром, але це її завжди страшенно втомлювало…
Юрко одразу запам’ятав, де лежать оті шкарпетки і як до них добратися. „От би їх взяти із собою в школу на урок математики”, – подумав хлопчик. Та й Іннуся теж не лишила їх без уваги.
Іннусина голівка закрутилася від захвату, коли вона уявила себе левицею. І серце в неї затьохкало. А шкарпеточки були зовсім поруч. Протягни руку...
Проте тьотя Ліка на місці не затримувалася, й Інна, не випускаючи Поліно-Міліно, брела далі. Уся компанія вимушено йшла вздовж правої стіни коридору. Лише Іннуся ще кілька разів оглянулася на чудові шкарпетки. Вона шкодувала, що навіть не помацала їх, хоча й пам’ятала наказ Баби Алі нічого не чіпати.
Поки Іннуся озиралася, силкуючись розрізнити деформований, танучий у клубах чарівної субстанції манекен, Юрчик роздивлявся те, що було поряд з ним. Праворуч відкрився простір-ніша, заповнений гарненькими будиночками, палацами, вежами, космічними баштами та вертолітними майданчиками. Над крихітним містом літали гвинтокрили, а дорогами їздили машинки.
– Ух-ти! – вигукнув Юрко. – Ніби справжні!
– У Баби Алі, – уточнила тьотя Ліка, смикаючи Іннусю, котра все ще озиралася на рукавички, тьху, на шкарпетки, – усе справжнє. У неї в коморах нема ні сувенірів, ні макетів. Тільки оригінали.
Діти дослухалися із серйозними обличчями й витріщеними очима.
– Це все навсправжки. Можемо рухатися далі, – підтвердило слова тьоті Ліки Поліно-Міліно, не дозволяючи дітям як слід намилуватися жодним експонатом. Ніби вона й не гід, а транспортер.
Зненацька хтось загукав:
– Гей!
Усі подивилися вперед.
– Агов! – закричав хтось. – Яка славна дівчинка!
Поліно під пахвою в Іннусі зашарілося. Хоча воно було з рожевого дерева, рум’янець Поліну-Міліну дуже личив.
Іннуся придивилася і побачила на поличці люстерко. Люстерко пускало гостям у вічі зайчики і кричало:
– Я хочу, щоб у мене дивилася саме ця дівчинка!
Це було місцеве люстерко, чарівне. Поліно під пахвою в Іннусі зітхнуло.
– Ось, дивіться, – пробурчало воно, – це люстерко з якоїсь казки про люстерко.
– Про добро чи про зло? Гарної чи поганої? – уточнила Іннуся.
– Звісно, про добро, – визнало Поліно-Міліно, – ти ж ідеш правою стороною.
– А можна взяти це люстерко? – Іннусі дуже кортіло в нього подивитися. А раптом, воно не лише відображення показує, а й правильні відповіді на контрольній? Щось таке Іннуся колись чула, і їй страх як хотілося переконатися на власні очі.
– Ні, – сухо відмовило Поліно-Міліно, – Іннусю, Баба Алі не дозволяє брати нічого. Хіба на зворотному шляху.
Анжеліка голосно зареготала. Іннусі здалося, що та сміється недарма. А насправді на зворотному шляху означало – ніколи. До того ж, якщо діти повертатимуться тією самою дорогою, то люстерко виявиться ліворуч.
„Може, якщо це поліно стукнути, вона скаже: бери на здоров’я, Іннусю?” – подумав Юрко, котрий завжди заступався за сестру. Він був ще в тому віці, коли власну думку іноді аргументують штурханами.
– Та ця Баба Алі, мабуть, просто жадібна, – не подумавши ляпнув Юрчик.
– І зовсім вона не жадібна, – образилося за господиню Поліно-Міліно. – Просто це музей казкових світів, а в музеях експонати не беруть, не продають і не дарують. Якщо все роздарувати, то що від музею залишиться?..
– Ну то грець із нею...
Юрась потягнув дівчат далі, а Іннуська замислилася, сунула руку в кишеню й дістала звідти Ляльку-Кальку. Одного разу дідусь брав улюблену Іннину ляльку для своєї вистави стрічок. Звідтоді на ній – на ляльці, звісно, а не на виставі – залишилися рожева та синя стрічечки. Рожевою Лялька-Калька цілком могла поділитися. Іннуся розв’язала рожеву стрічечку й спитала у Поліно-Міліно:
– Чи можу я подарувати вам цю стрічечку?
Поліно-Міліно уп’ялося в стрічечку поглядом. Поліно-Міліно не могло відірвати погляду від стрічечки. Йому, поліну, ніхто ніколи нічого не дарував, воно, поліно, ніколи не приймало подарунків, а Баба Алі взагалі вважала, що поки Поліно-Міліно є неоформленим поліном, то нема чим перейматися. Спокуса була надто великою, адже хоча Поліно-Міліно залишалося поліном, воно все-таки було дівчинкою. Рожева стрічечка йому неймовірно сподобалася.
Поліно-Міліно змовчала. Нарешті воно промовила:
– Пов’яжи стрічечкою ось ту гілочку збоку, а люстерко можеш забрати.
– Правда? – зраділа Іннуся. – Дякую! Щиро дякую!– так завжди казала бабуся, й Інні здалося, що ці слова якнайкраще відповідають ситуації. – Можна, я тебе називатиму Міленою? Це таке дивне дівоче ім’я…
– Так, – Мілена почервоніла. Із рожевої вона стала темно-рожевою, ніби малина, що була в начинці вівсяного млинця.
– Нічого такого, – дипломатично сказало темно-рожеве Поліно-Міліно, тобто Мілена. – Ці люстерка...
– Дивіться! – несподівано захоплено прошепотів Юрчик.
Він вказував на важку ковану металічними пластинами скриню.
Іннуся та тьотя Ліка байдуже ковзнули поглядами, але Юрко відчував скриню всім серцем. Він бачив, що ця скриня – справжній бриг, що на ньому можна підкоряти океани та моря, а може, навіть здійснити кругосвітню подорож. А якщо до скрині приробити трубочку, яку беруть в океан аквалангісти, і наробити ілюмінаторів, то з неї вийде чудовий підводний човен.
Юрчик так жваво уявив собі всі можливості скрині, що у нього перехопило подих. Хоча інші не бачили в скрині нічого особливого. Поліно Мілена навіть не пригадала, звідки вона взялася. Скриня, та й годі.
У свою чергу, скриня, котра завжди думала про себе тільки як про скриню, незважаючи на те, що була із казки, раптом відчула, скільки можливостей побачив у ній Юрасик, і моментально захотіла стати для хлопчика конем, підводним човном і бригом. Ця скриня мало не рушила назустріч дітям. Вона прагнула стати всім тим, що хотів у ній бачити Юрчик. Але Мілена заперечила:
– Ні-ні-ні!..
Іннуся, байдуже проминувши скриню, натрапила на чашу зі справжніми діамантами. Вона почала їх перебирати та милуватися. Поліно Мілена вдавала, що не бачить, як дівчинка торкається дорогоцінних експонатів.
Це були звичайнісінькі діаманти. Таких діамантів були цілі купи, у тій країні, де їх зібрала Баба Алі. Там тих діамантів валялось ціле море. У тому світі, де їх назбирала Баба Алі, на них ніхто не звертав уваги, як ми не звертаємо уваги на пісок, щебінь чи бруківку. Там їх було стільки, скільки, скажімо, на Землі пластикових прищіпок для білизни.
Поліну Мілені діаманти теж подобалися. А ще їй подобалося, що діаманти подобаються Іннусі. Мілена, яку Іннуська тимчасово притулила до сусідньої діамантової купи, крадькома спостерігала, як Іннуська грається коштовностями, ніби звичайними камінцями на пляжі. Іннуся милувалися діамантами, захоплювалася ними. Їй захотілося перекласти їх у пакетик, пакетик загорнути у вузлик і сховати так, щоб він не загубився. Діамантам теж було приємно, так приємно, що на них звернули увагу, що вони захотіли віддячити Іннусі, проте не знали як. У казці, де їх знайшла Баба Алі, діамантами нікого не можна було здивувати, ними ніхто не цікавився. Цим діамантам навіть і на думку не спадало, що вони можуть комусь подобатися. Іннусина увага та зацікавленість просто змусили їх заграти всіма їхніми гранями. Діаманти сяяли від щастя, пускаючи кольорові бісики по усіх хоромах.
Іннусі було приємно. Звичайно, трохи шкода, що не можна взяти діаманти із собою – вони так розстаралися для дівчинки, так вигравали всіма барвами веселки, так мінилися... з ними так шкода було розлучатися.
Іннуся відстібнула від сукні значок і поклала поруч з діамантами. Їй хотілося лишити після себе приємне враження. Діаманти оточили значок теплом та світлом.
А металеві щітки? А що металеві щітки? Ну, залізні щітки, що лежали поряд із купами діамантів, до них Іннуся нічого не поклала? Із собою не мріяла їх забрати?
Та нащо вони їй? От кумедія – забирати залізні щітки; та відчепіться ви від дівчинки. Пластикові прищіпки, залізні щітки взагалі були останніми речами, котрі б Іннуську умовили забрати в коморах-хоромах. Правда, її ніхто й не умовляв.
Анжеліка чимчикувала попереду. Тож Іннусі та Юрчику довелося відриватися – одному від скрині, другій від діамантів – і йти далі. Вони йшли. Другий правий поворот.
– Що це за місце? – поцікавилась Анжеліка у Поліна Мілени. (Тепер Інна, Юра та тьотя називали Поліно-Міліно як справжню дівчинку лише Міленою.)
Перед ними стояв справжнісінький овочевий прилавок. Поліно непомітно зітхнуло.
– Хіба мало на світі казок про овочі: дині та морква, огірки та капуста.... Дивинки не обов’язково мають незвичайний вигляд.
Анжеліка подивилась на дітей, але ті бадьоро проминули прилавок.

Понравилась статья? Поделись с друзьями!
Facebook Опубликовать в LiveJournal Tweet This


Оглавление   |  На верх

Підписатися на новини Бригинця






Відписатись | Активувати

Історія ОУН-УПА
Facebook
Twitter

Олександр Бригинець / Александр Бригинец

При повному або частковому передрукуванні,
посилання на Бригинец.com обов'язкове.

Прес-служба
o.br@ukr.net


© 2007-2017





Полезные новости